Чому я не хочу інтегруватися з ТАКОЮ Європою-2 (Сергій Грабовський)
У Мюнхені триває судовий процес над Іваном Дем’янюком. Але складається враження, що насправді це – судовий процес над Україною й українцями. Точніше, не процес, а розправа. Ще точніше – формування за допомогою начебто непідкупної й об’єктивної європейської Феміди такого іміджу українців у масовій свідомості, що після цього з ними можна буде робити що завгодно – ніхто й не поворухнеться, щоб допомогти чи бодай висловити співчуття цій мерзотній садистській нації, якій немає місця у цивілізованому колі європейського люду!
Продовження. Початок - Чому я не хочу інтегруватися з такою Європою-1
У Мюнхені триває судовий процес над Іваном Дем’янюком. Але складається враження, що насправді це – судовий процес над Україною й українцями. Точніше, не процес, а розправа. Ще точніше – формування за допомогою начебто непідкупної й об’єктивної європейської Феміди такого іміджу українців у масовій свідомості, що після цього з ними можна буде робити що завгодно – ніхто й не поворухнеться, щоб допомогти чи бодай висловити співчуття цій мерзотній садистській нації, якій немає місця у цивілізованому колі європейського люду!
А от щодо цивілізованості й існують серйозні сумніви.
Згадаймо: Іван Дем’янюк емігрував до США в 1952 році, а в 1958 отримав американське громадянство і став – офіційно – Джоном. Американська влада в 1986 році здійснила екстрадицію його до Ізраїлю, де Дем’янюка засудили було до страти за злочини проти людства. Начебто він був наглядачем-садистом на прізвисько Іван Грозний у таборі смерті Треблінка на території окупованої Польщі. Тоді були живі численні учасники тих подій, які давали свої свідчення у суді, але… Ізраїльський Верховний суд у 1993 році визнав, що Дем’янюк не був наглядачем у цьому концтаборі, що свідчення проти нього непереконливі, і його відпустили з в’язниці, після чого він повернувся до США. А у ЗМІ тих років проскочила чи не одним рядком така цікава інформація: матеріали для процесу люб’язно надав Ізраїлю совєтський КҐБ. І чи не тому Верховний Суд Ізраїлю визнав звинувачення недоведеними, що Совєтський Союз якраз розвалився, отже, браві чекісти втратили змогу мірою потреби підкидати все нові і нові документи (чи “документи”?) на стіл суддям. Отож бо іронія історії: та сама “контора глибокого буріння”, яка відправила на той світ або у концтабори стількох євреїв – як переконаних сіоністів, так й абсолютно аполітичних людей – за вочевидь фальшивими звинуваченнями, раптом стала носієм істин в останній інстанції…
Але закарбуймо у пам’яті: тоді, коли живими були численні учасники подій 1942-44 років, Верховний Суд Ізраїлю відпустив Дем’янюка.
І саме тоді з’ясувалося: було два односельці Дем’янюки, обидва Івани зі схожими (до певного етапу) біографіями. Обидва були у Червоній армії, обидва зникли безвісти (себто потрапили у полон), один повернувся зрештою до села, другий опинився на Заході. Того, що повернувся, за якийсь час почала “пресувати” згадана вище “контора” – та так успішно, що чоловік урешті-решт наклав на себе руки…
А от 2002 року американський суд раптом визнав доведеним, що Дем’янюк під час Другої світової війни служив наглядачем у ряді концентраційних таборів, на підставі чого постановив позбавити його громадянства США і вислати з країни. Які ж були підстави такого рішення? Нещодавно ми про це дізналися: виявляється, Федеральна служба безпеки Росії за запитами органів юстиції США передала архівні матеріали періоду Другої світової війни з нацистських таборах смерті для використання в судовому процесі над Іваном Дем’янюком. Це підтвердив Центрі громадських зв’язків ФСБ Росії.
Так само щиро і чесно кілька років тому підполковник КҐБ Владімір Путін розповів, що то, виявляється, саме російська розвідка добула і передала американським колегам інформацію про те, що Ірак розробляє і готує до серійного виробництва різні види зброї масового знищення. Після чого “друг Джордж”, подякувавши “другу Володі”, притьмом кинувся викорінювати зло в окремо взятій арабській країні… і надовго застрягнув там з усіма бажаними для його “друга” наслідками – різким підвищенням світових цін на нафту та газ, не менш різким падінням репутації США у світі, поглибленням конфлікту між мусульманами і християнами, дисбалансом американської економіки й іншими приємними для декого речами.
Нагадаю: матеріали на Дем’янюка американці одержали в період чи не найбільшої суворої чоловічої любові між Джорджем і Володею.
І от тепер – судовий процес. Процес, який відбувається за логікою, далекою від тої, яку ми звикли вважати притаманною європейським країнам.
До початку судового розгляду ЗМІ майже одностайно оголосили Дем’янюка “нацистським злочинцем”, “одним із найжахливіших нацистів”, “вбивцею десятків тисяч євреїв” – і таке інше. Хоча, навіть якщо взяти до уваги вердикт американського суду, винесений на основі документів ФСБ, то може йтися лише про виконання ролі наглядача нацистського концтабору. І, принаймні, нацистом (себто членом НСДАП) Дем’янюк не міг бути апріорі – максимум “нацистським посіпакою” (як не дивно, совєтська пропаганда у цьому питанні була точніша за сучасну західну журналістику…).
І взагалі – сам процес є чимось дуже неординарним. Уперше в Німеччині судять не за конкретний злочин, а за можливу приналежність до нацистської машини смерті, яка у цьому таборі знищила десятки тисяч євреїв, а за ймовірної співучасті Дем’янюка – конкретно 27,9 тисяч.
“Очевидців Дем’янюкових злочинів, які б могли його впізнати, вже нема серед живих. Тож єдиним доказом його винуватості слугує службове посвідчення № 1393 наглядача, де вказано про його переведення в «Собібор» у 1943 році. Факт перебування на службі в таборі смерті доводить безпосередню причетність до знищення ув’язнених, стверджує сторона звинувачення. Історики та юристи переконані, що він мав можливість утекти. Він же надав перевагу добровільній службі нацистам. І за це рано чи пізно приходить покарання, що й покликаний переконливо продемонструвати суд у Мюнхені”, - пише у статті “Справа Дем’янюка як відкритий урок німецької історії” Оксана Курлас. Пише, солідаризуючись із точкою зору німецьких експертів і не розуміючи, що тих експертів варто відправити до божевільні (або судити за зумисну брехню): “Історики та юристи переконані, що він мав можливість утекти”. Ага, а чому тоді десятки мільйонів німців, які слухняно виконували всі розпорядження фюрера, нікуди не втекли? І чи тікали кудись діди і батьки неназваних персонально “істориків та юристів”? А Дем’янюк тим часом (якщо він справді був наглядачем) навряд чи робив свій вибір “добровільно” у сучасному сенсі цього поняття – про те, як нацисти 1942 року утримували військовополонених червоноармійців і в якому стані ці полонені перебували, написано чимало. Інша річ, що вже після цього, одержавши пайок та зброю, трохи від’ївшись і прийшовши до тями, кожен охоронець концтабору мав би нести відповідальність за скоєне…
Але от парадокс: у Німеччині особи, які мали б відповідати за співучасть у злочинах нацистської доби, отримали у 1968 амністію, - якщо вони особисто не коїли тяжких злочинів, якщо ці персональні злочини не доведені судом. Та ця амністія стосувалася виключно німців, а Дем’янюк ані 1942, ані 1968, ані 2010 року не удостоївся звання “істинного арійця”…
А на додачу Оксана Курлас могла б поставити закономірне запитання: а звідки взялося оте сакраментальне “посвідчення № 1393″, бо ж одні ЗМІ пишуть, що його “випадково” знайшли в ізраїльських архівах працівники німецької прокуратури, інші ж прямо відзначають: воно надане ФСБ.
Та як би там не було, у ці дні світові ЗМІ жваво обговорюють судові засідання, де свідчили двоє колишніх в’язнів Собібору: Томас Блатт і Філіп Бяловіц, два польських єврея, котрі зуміли втекти з табору і тепер живуть у США. От, скажімо, як переказує події у Мюнхенському суді впливова британська газета The Independent. Мовляв, головний свідок у справі проти Івана Дем’янюка, котрий, як вважають прокурори, був охоронцем СС у Собіборі, заявив, що “без українських охоронців фабрика смерті не функціонувала б”. У найменших деталях Томас Блатт розповідав епізоди, які не дають йому можливості забути Собібор ось уже 67 років. Поміж них - те, як 120 українських есесівців заганяли євреїв кнутами і кийками на “дорогу до раю”, що вела до газових камер. “Коли охоронці поверталися, на їхніх чоботях була кров, - розповідав Томас Блатт, вони оточували в’язнів і стріляли без розбору. Ми їх боялися, вони були гірші за німців. Вони були найголовнішим персоналом у Собіборі”.
Тільки ж от цікава деталь (чи, знов-таки, “деталь”): Блатт не впізнав Івана Дем’янюка, про що прямо заявив суду: “Я не можу сказати, що Дем’янюк був у Собіборі”. І при цьому Блатт фігурує як “головний свідок”…
А тепер – увага: ще одна цитата з виступу Томаса Блатта: “Але я вам можу сказати, що українці були гіршими за всіх. Вони були скрізь і творили все, що завгодно… Нас охороняли такі ж українці, як і пан Дем’янюк. Конвоюючи євреїв у газові камери, вони кололи ув’язнених багнетами… У Собіборі було не більш, ніж 15 німецьких есесівців, і діяльність табору забезпечувалося передусім українськими наглядачами”.
Перечитайте ці слова ще раз, а потім охочі можуть поекспериментувати: спробувати опублікувати десь (не у західній, а у нашій пресі чи на чиємусь блозі) текст із фразами: “Але я вам можу сказати, що євреї були гіршими за всіх. Вони були скрізь і творили все, що завгодно… Нас охороняли такі ж євреї, як і пан N. Конвоюючи українців на розстріл, вони кололи ув’язнених багнетами… У Лук’янівці було не більш, ніж 15 російських чекістів, і діяльність тюрми забезпечувалося передусім єврейськими наглядачами”.
Гарантую: звинувачень в антисемітизмі вам не уникнути. А тим часом йдеться про описання ситуації у Києві середині 1930-х років. З певними, звісно, словесними нюансами: має йтися не про єврейських чекістів, а про чекістів-євреїв та, аналогічно, наглядачів-євреїв. Причому (не дрібна деталь) російськомовних, готових у будь-який момент ставити до стінки і своїх спів племінників – якщо партія скаже “треба”. І казала ж – за числом знищених євреїв “контора глибокого буріння” посідає впевнене друге місце після СС…
Або зробимо інший експеримент: слово “українець” замінимо словом “негр” – й одержимо звинувачення у расизмі. А йтиметься ж про правдиве описання Ґаїті часів сімейства Дювальє та різноманітних тонтон-макутів.
А про українців говорити можна все, що завгодно. Ми всі такі, як ті міфічні “українські есесівці”, ми всі сьогодні на лаві підсудних поруч з Іваном Дем’янюком, і нам усім уже винесений суворий присуд, незалежно від міри конкретної провини 90-літнього Дем’янюка, якого виростив Сталін і взяв на службу (ту чи іншу, це поки що невідомо) Гітлер. Те, що катами-бузувірами у нацистських таборах були здебільшого українці “сталінського розливу”, - про це демократична західна преса уперто мовчить. І мовчатиме, щоб не зачепити інтересів “друга Вольдемара”, котрий, схоже, має сьогодні дуже добрі відносини з німецькою канцлерін та західноєвропейським бомондом.
…Симон Візенталь перед смертю сказав, що час припинити пошук воєнних злочинців: настав час, коли їх має судити не людський, а Божий суд – і суд власного сумління. Але що там якийсь Візенталь, що там якісь презумпція невинуватості та політкоректність, коли йдеться про зловмисних українців…
Сергій Грабовський
кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Джерело: “Політикантроп”
Читайте також “Чому я не хочу інтегруватися з такою Європою - 1″
|
