Україна - Європа. Що далі? (Б.Костюк)

Найбільше моїх друзів і сусідів після президентських виборів образила реакція на кампанію європейців. «Були порушення законодавства і махінації на дільницях з боку команд обох кандидатів, і дивно, що європейські спостерігачі цього не помітили. Складається враження, що вони побачили те, що хотіли побачити», - констатує мій давній знайомий, який займається сучасними комунікаціями. Сусідка по будинку просто ображається: «Європейці нас за людей не рахують, візи отримати складно, а от на виборах махінацій не помітили, мабуть, тепер радіють, що нова владна команда в Україні не стукатиме у двері Євросоюзу».

Чия хата з краю?

Подібне можна почути від водія маршрутки, консьєржки, продавщиці гастроному. І мені на думку спадає – уже вкотре! – сакраментальне: «Добре там, де нас немає». Тому що новообраний Президент та його команда не вимагатиме від європейських партнерів усе кидати і займатись подальшим полегшенням візового режиму для громадян України – з перспективою скасування віз узагалі. Тому що бізнес, який стоїть за спиною нового Президента, уже давно відкрив собі двері до Європи, і капітали українських багатіїв (олігархів) успішно вкладаються в економіку держав – членів Євросоюзу (у нерухомість, промислові підприємства, консалтингові компанії тощо). А пересічних українців – туристів, студентів, науковців - здатних лишити в Європі від сили пару тисяч євро, ніхто там особливо і не чекає. Як не чекає, вочевидь, здійснення новою владною командою вельми болісних, але необхідних для самої України реформ у соціальній, правничій, банковій сферах. Тож і побачили європейські спостерігачі на виборах саме те, що хотіли побачити: вибори справді пройшли демократично, і «усно путьом».

І з Росією (Кремлем) в українців тепер стосунки мають поліпшитись, а як не поліпшаться – ну то вже суто український клопіт. Чорноморський Флот у Криму – то теж головний біль України: сказав же новообраний Президент, що треба з росіянами домовлятись на вигідних умовах про долю ЧФ після 2017 року (коли закінчиться термін дії відповідного російсько-українського договору), то нехай і домовляється. Європа лише виграє у разі, якщо старі іржаві військові кораблі росіян не рухатимуться далеко від Севастополя, бо є загроза – вони ж розвалитись можуть, ото клопотів було би! А статус російської мови – то взагалі компетенція України, бо ж ратифікував український парламент Хартію про мови національних меншин, то нехай і реалізує її положення на практиці (а що там стосовно зросійщення українські «праві» розповідають – це довести треба… Натомість в Європарламенті російськомовні парламентарі з України скаржаться, що російську мову притискають).

Тож і виникає запитання: а чия хата, власне, з краю? Хіба українська?!

Яке їхало – таке здибало?

Повернімось до бізнесу. Засадничі ідеї капіталізму, викладені у фундаментальному творі «Капітал» К. Маркса, досі рухають розвитком окремих країн і цілих континентів. Так, навряд чи місцеві власті Анталії та Мармарису (Туреччина) прискіпливо досліджували, звідки походять капітали тих українських інвесторів, які виклали немаленькі капітали на побудову мережі люкс – готелів (категорії 4, 5 зірок) для багатих туристів. І влада Угорщини також не вимагала декларацію про доходи у топ-менеджерів українських компаній, які зайнялись туристичним бізнесом на її території. Хіба що поляки довго міркували, проводили власні дослідження перш ніж допустити «Індустріальний союз Донбасу» на металургійний комбінат «Гута Ченстохова» та ґданську верф. Адже насправді, капітал не має кордонів, насправді – «капітал потребує прозорих і чесних правил гри для свого самозбагачення і поглинання нових територій та галузей» (це ще Рокфеллер – найстарший понад сто років тому сказав). Звідси – потреба у визнанні сили закону, потреба у наявності контролю над владними інституціями з боку того ж таки капіталу та суспільства, від спокою якого залежить можливість розвитку бізнесу. «Голодний робітник – злий робітник і поганий партнер свого господаря. Також робітник мусить почуватися членом команди, членом громади», - це теж Рокфеллер. І це, як на мене (не економіста, не бізнесмена, не банкіра), актуально донині.

Тож катма говорити про виключність, унікальність сучасного українського капіталу – він подібний до капіталу європейського чи північноамериканського кінця ХІХ – початку ХХ ст.. Просто наш капітал надто довго існував у тіні, в умовах радянської системи, він досі здивовано озирається довкола, шукаючи нові галузі для купівлі, аналізуючи український та іноземний ринки, знаходячи нові можливості приборкати суперників і підтримати партнерів. ДО речі, у більшості своїй великий капітал українського походження уже починає грати у правила, визначені попередниками в ЄС чи США. Серед іншого, ідеться про благо чинність і меценатство, підтримку талановитої молоді і спроби підтримати вітчизняний інтелект. Про це просто не люблять говорити ані самі олігархи, ні їхні представники у гілках влади – знову ж таки, конкурент ідею може перехопити… Але, як стверджують фахівці Інституту світової економіки НАНУ, раніше чи пізніше, але великий капітал буде змушений поєднати свої зусилля задля підтримки України – держави, країни і суспільства. Задля власного самозбереження як мінімум…

А пересічним українцям, не олігархам і не політикам, для самозбереження потрібна у першу чергу самоорганізація, повернення – за сучасних умов – до традиції громади. Подивімось на українське село: громада існує, її члени виживають, підтримуючи одне одного і створюючи спільні програми чи проекти для свого виживання і розвитку. Міські спільноти також поволі єднаються, хоча чи не кожен район або квартал у великому місті має свої особливості і відповідні проблеми. Створення «низових» ініціатив, їхня співпраця з сусідами і представниками влади – запорука виживання міста і його мешканців. А також запорука розвитку бізнесу, який забезпечує ці громади і ці міста (села) роботою, товарами і послугами.

Богдана Костюк