Україна як невичерпне джерело еміграції (Олександр Народецький)

Українська політологічно-дослідницька думка зосереджена навколо пошуків відповіді на запитання: якщо Україна і далі рухатиметься так, як останні 20 років, то яке близьке і далеке майбутнє її очікує?

Країна за два десятки років пережила купу лідерів, експериментувала з безліччю ідей і політичних проектів і, як результат, домоглася серйозних і рішучих успіхів, фактично, тільки в двох сферах – це корупція та зростання бізнесу з владою.

Крім формального факту незалежності, подарованого скоріше зовнішніми обставинами, суспільство практично припинило жити в режимі очікування жодного дива, а тим більше кардинального поліпшення життя. А це обіцяли і продовжують обіцяти усі без винятку політичні сили і їхні сині, помаранчеві, червоні, чорні та інші ватажки.

Ось і Янукович не витримав і вголос мрійно пообіцяв, що протягом 10 років Україна увійде до двадцятки найбільш розвинених країн світу. Можливо, увійде. Хоча й не такі зубри обіцяли. Згідно з Хрущовим, в Україні повинен був бути рай вже протягом 30 років.

Залишається тікати?

Відсутність дива і реально здійсненної мрії породжує в суспільстві уже давно перевірену реакцію. В останні 20 років ця реакція в Україні досить чітко проявлялася: внаслідок усіх політико-економічних і соціально-культурних пертурбацій, за різними підрахунками, Україну покинули до 6-7 мільйонів громадян.

І країна далеко ще не вичерпала своїх еміграційних можливостей. Еміграція – це як остання зброя суспільства у відповідь на неспроможність і нездатність усіх влад розвернутися обличчям до народу і дати йому гідно жити, гідно працювати, гідно лікуватися і гідно відпочивати.

З огляду на брак усього цього, еміграція в Україні триває прямо на очах. У різних формах. Є й м’які форми. Україна так і не спромоглася створити своє кіномистецтво. Видатний Богдан Ступка не вилазить із російських і польських кінофільмів. І не лише Ступка.

Еміграційний відчай проявляють на символічному рівні навіть найбільш свідомі патріоти-політики. Днями у депутата-нунсівця Геннадія Москаля вирвалися слова: «Якщо я відчую, що політичний проект «Україна» закінчився, емігрую з України».

Шанси втікачів зростають

А що тоді мають казати пересічні громадяни? А вони не лише кажуть, а й діють. Деякі нові обставини можуть навіть сприяти цьому. Наприклад, безвізовий режим між Україною та Ізраїлем тільки на перший погляд допомагатиме розвиткові туризму.

Деякі українські туристи спробують себе на сезонних роботах. А там, за вже опрацьованим сценарієм, у багатьох випадках сезонність перетворюється на постійне проживання.

Ще одна обставина може різко збільшити виїзд українських заробітчан за кордон. Це поліпшення українсько-російських стосунків. Так що еміграція може активно охопити не лише Захід, а й Схід України.

Сприятливі умови для українців у Португалії також автоматично ведуть до збільшення української громади в цій країні. Там, як і в інших країнах Європи, є свої газети, бізнеси, культурні центри. Життя стає більш українським.

Коли людина змушена покидати свою домівку – це не найліпший період в її житті. А, можливо, найважчий. Не так все легко, як здається. Але попри труднощі, люди не хочуть чекати на обіцянки, коли Україна (по Януковичу) увійде в ліпшу «двадцятку».

Не вірячи цим обіцянкам, люди зараз їдуть у більш розвинені країни, щоб встигнути реалізувати себе ще в цьому житті. Не всі, оскільки не всі можуть однаково долати масу природних і бюрократичних перешкод. Однак, все одно реальне життя в країні штовхає людей у дорогу. Воно сильніше, ніж будь-які перешкоди.

А тепер уявіть, якщо станеться диво, і українцям відкриється більше можливостей для вільної еміграції. Скільки мільйонів недорахується Україна? Адже цю демографічну зміну важко зупинити. Не могли досі. Не зможуть і тепер.

Джерело: “Радіо Свобода”